Думки пост другий

 На днях завітала до своєї знайомої, в неї свій магазин торгує випічкою і кавою. Для мене це рай. Веду їй бухгалтерію. Людина вона сонячна, щира. Тому, як годиться впали один одному на вухо. Заходить в магазин до неї військовий. Я одразу звернула на нього увагу. Це був чоловік років 45, міцної статури з похмурим поглядом і в нього трусились руки. Я людина, яка звертає увагу на деталі і на емоційний стан постійно і скрізь. Тому всю хмаринку його душі, я відчула одразу. Але стояла я твердо, і ні в якому разі не хотіла показати своїм поглядом якийсь жаль. Взагалі жаль для мене це сама гірша емоція. Я не навиджу коли жаліють мене і тому не жалію відкрито нікого, лише глибоко в душі і тихенько. Його замовлення було звичайне американо без цукру. Хороший смак подумала я. Випив він його за два ковтки, навіть не відчувши температуру напою і міцність смаку. Наступне, що він зробив це запитав номер таксі. Моя знайома запропонувала йому визвати машину. На що він подякував і сказав, що не місцевий. Вона запитала адресу, яку він озвучив. Набравши по номеру службу таксі, їй одразу повідомили вартість поїздки і час очікування. Вона йому говорить наготуйте 75 грн.за вами підїде біла шкода через 7 хвилин. Його слова були " як 75 грн. ?" Серйозно 75 ? Моя перша думка була, що ціна для нього зависока. І я вже готова була вступити з ним в діалог. Як він одразу почав говорити. Він розказав, що був в нашому місті три тижні тому. Йому необхідно було доїхати в те саме місце, що і зараз. Він підійшов до таксистів, які стояли прямо на дорозі. І ось шок. Його три тижні тому по цьому самому маршруту завезли за 350 грн. Уявіть 350 !!! Тобто якщо людина не місцева, якщо військовий значить багатий. Ашо 100 тисяч на нулі платять, ого які гроші, думає більшість убогих морально людей в нашій державі . Значить можна заробити. Як низько.... дуже низько. В мене відібрало мову і в моєї знайомої також. В його очах я побачила розчарування. І нажаль. Це саме та емоція, яка була нормальною в тій ситуації. Мораль така, що люди перестали дякувати і бути вдячними. Не має подяки військовим, завдяки яким ми живемо своїм життям. І цим життям ми маємо завдячувати їм і лише їм. Не має подяки до ближніх до простих прохожих. Подумайте це ж так не важко. Сказати дякую водію, який тебе довіз на роботу. Не важко подякувати продавцю, що продав тобі хлібину. Не важко подякувати людині, яка поцікавилась як в тебе день. Не важко подякувати за пораду. Не важко подякувати за допомогу. Не важко подякувати за горнятко кави. Не важко подякувати. Не важко. !!! А знаєте чому немає подяки ? Тому що люди сприймають все так, як должне. Довіз тебе водій маршрутки на роботу, він повинен це зробити, він на роботі зп отримує. Продала тобі продавець хлібину, вона повинна це зробити, вона на роботі, зп отримує. Допомогла тобі людина в чомусь. Вона повинна це зробити, а як інакше, я ж сто років тому теж їй допомагав. І так скрізь і так повсюди. Я можу навести мільйон прикладів і повірте знайду мільйон перший. Але моя думка наступна. Ніхто нікому ніколи нічого не повинен. Навчіться дякувати, навчіться цінити, навчіться благословляти кожен день. Повірте це так легко. Навчіться відавати і отримувати. А не лише отримувати. Якщо слідувати моралі такого життя. То повірте будете мати сонечко в середині, яке ніколи не буде стухати. Воно буде сяяти постійно. Раніше мене дуже ранило, що якщо я комусь допомагаю або роблю якийсь жест. То мені немає відачі. Людина сприймає, як должне. І слово дякую це розкіш. То тепер, я роблю все як робила. Допомагаю як допомагала. Але знаєте, що? Взагалі нічого не чекаю у відповідь. От просто, зробила добро і на душі сяє. А знаєте чого сяє ? Бо я зробила, те що хотіла, мене ж ніхто не заставляє правда ? Це мій вибір, мій вчинок, моє життя. І я ловлю кайф від того, що могла бути корисною. Але щастя я зловила тоді, коли перестала чекати шось від когось і почала дякувати всім навколо. Навіть зараз, я пишу цей пост. І мені тепло від того , що мої думки почують. І хоч тріііішечки занотують. Дарую вам промінчик сонечка. До нових зустрічей.