Думки пост дев'ятий

 Сьогодні увечері по традиції роблю вечірній звінок батькам, і мама мені говоре " Доця а ти бачила,  що твориться?". Хмммм а що ? Зайди в новини, подивись відео і почитай ( ситуація в Лаврі). Заходжу, дивлюсь,  читаю. І в голові просто моя улюблена фраза по життю " Іспанський стид". Це що світ перевернувся? Люди, що ви творите? І ви смієте називати себе релігійними? Віруючими? Божними? Людьми, які ідуть за словом Божим? тьху на вас. А ще більше тьху на той словесний понос, що лунає з ваших вуст. Як же гидко, дивитись на те як ви бєте поклони,  на той мерс, що виїжджає,  на те цілування рук батюшкі,  на це все лициміря. На оці ТУПІ ваші очі. Ви навіть не уявляєте які вони тупі. Просто наче загіпнотизовані якісь. Мене так переповнюють емоції. Який позор.... Я не розбираюсь в багатьох речах. Я не знаю коли служба. Я не знаю як " правильно " себе потрібно вести у церкві. На якій стороні стояти під час служби і до якої ікони слід вклонятися.  Я не знаю коли потрібно іти на причастя,коли ставити за упокій а коли за здравія.  Я не знаю багато речей, які знають люди що ходять до храму постійно.  Але повірте, я знаю людей які в церкві поклони бють а вийшовши за двері чортів бачать. Є Божі заповіді, по яким потрібно жити. І люди, що ходять до церкви в першу чергу повинні їх дотримуватись чи не так ? Але, як показує практика не всі...далеко не всі так роблять... Є в мене одна знайома родина, чоловік,  дружина та двоє синів. В церкву ходять постійно,  знають оті всі їхні штуки. Постують. З батюшками на " ти". І наче має бути гармонія в родині? Правда? В них же такі духовні цінності ( як з боку здається). А насправді там в серці у них така чакра ненависті до людей і всього світу. Заздрість,  нахальство,  осміювання оточуючих,  гординя... можна і надалі перераховувати,  але я не хочу так низько падати у своїх висловах. То в мене питання? Як людина з такими якостями може бути набожною? Чи вони ходять до церкви гріхи замолювати ? А як виходять за двері знову грішать. З думками Бог простить. Пам'ятаю прийшла я до церкви років 15 назад. Заходжу така, а мені з порогу прихожани,  ти хустку не вділа,  ти в штанях зайшла, ти не на ту сторону стала,  ти свічку не так поставила, ти то ,ти те..  Пам'ятаю вийшла і такий негатив з собою винесла. А я ж просто прийшла,  помолитися... А таке враження що в мене був похід не до храму а в школу.  І після завершення уроку мені поставили двійку. Для мене віра вона тиха. Похід до церкви по зову серця. Я не прошу простити мені гріхи,  якби це грубо не звучало. Я просто знаю, що є бумеранг.  І якщо я вчинила погано, то буду мати відачу.  Тому для мене це уроки життя. Коли щось трапляється я не питаю " за що ?". А питаю " для чого?". Чи вірю я в Бога ? Так. Чи ходжу я до церкви? Так. Я ходжу тоді коли сили втрачаю. Коли розумію,  що вже на грані. Я просто заходжу, не дивлюсь ні на кого, день не вибираю, а просто йду коли відчуваю.  Свічки ставлю .  дві. Одна за здоров'я моєї родини. Прошу у Бога завжди  здоров'я і сил. Це все що потрібно. Адже якщо буде і те і інше. То мені море поколіна.  І завжди прошу його , що якщо я йду не вірним шляхом нехай подасть знак, щоб я зупинилась. Друга свічка за упокій. В мене є люди, які в моєму серці назавжди. Але не біля мене фізично. Ставивши цю свічку,  я відчуваю як вони дуже дуже дуже близько. І це якийсь особливий зв'язок. Не хочу вдаватись в деталі, адже боляче це для мене. Потім я можу просто постояти. От скільки хочу скільки і стою. Поки ненаповнюсь силою молитви. Дуже часто плачу,  відпускаю все. Виходячи за двері завжди дякую Богу,за те що вислухав і був поруч. Після того як двері храму остаточно закрила, я виходжу і відчуваю приплив. І для себе знаю--- зможу, зроблю, вперед. Кожен сам вкладає смисл в ці три слова. Для мене він свій. Людина завжди має у щось вірити. Але ця віра має бути в серці. Похід до храму не має бути показушний. А те все що я сьогодні бачела....це все така гидота і показуха... Бережіть в собі усе хороше і чисте що далось при народженні,  не дайте цьому світу зруйнувати це. до зустрічі